Президент України з трибуни ООН, дивлячись в очі світу, просить підтримки в боротьбі з російською агресією. При цьому світ знає, що цей же президент в цей же час веде сімейний бізнес з цими самими агресорами.
Прем’єр-міністр України перед телекамерами регулярно демонструє свою нетерпимість до корупції. І в цей же ж час ховає від телекамер тещу – власницю елітної нерухомості.
Влада клянеться у своїй відданості ідеалам Майдану і Небесної Сотні – і посилає Аброськіна охороняти тітушек.
Керівництво країни голосно нарікає про фінансові втрати, пов’язані з блокадою ОРДЛО – але мовчить про суми, які під час кризи і війни продовжують виводитися в офшори.
В країні на руках знаходяться десятки мільярдів доларів – і в цей же час процвітає культ траншу МВФ.
Мільйони пересічних громадян матом криють наскрізь корумповану владу. Що не заважає їм самим продавати свій голос цим самим відвертим пройдисвітам за 400 грн. або за кілька кілограмів безкоштовної гречки.
Провідні борці за декомунізацію відверто тяжіють до більшовицьких методів.
Депутати-бізнесмени з орбіти Партії регіонів своїми руками допомагають Путіну створити в Україні умови, при яких їх власний бізнесі процвітати не зможе.
В результаті країна з фантастичними можливостями животіє в злиднях.
Шахрайство як основний інструмент політичної боротьби
Методи дуже прості.
Наприклад, до дуже правильної і необхідної ідеї намертво прикріплюється шкурний політичний або шкурний приватний інтерес – і будь-яка критика шкурних інтересів оголошується критикою правильної ідеї.
Так чинить влада, так чинять ті, хто називає себе опозицією.
Влада прив’язала проблему статусу “особливих” районів Донбасу до проблеми децентралізації. І всіх, хто виступає проти особливого статусу, голосно звинувачують в протидії децентралізації.
Цей прийом широко використовують і противники, і прихильники блокади ОРДЛО.
Другий популярний шахрайський прийом – робити категоричні висновки без прив’язки до чітких критеріїв, які ці висновки визначають. Це дає широкий простір для маніпуляцій.
Пізніше в цьому ж стилі з олігархами боровся навіть Петро Порошенко. Під “змову олігархів” потрапляло все що завгодно, але тільки не Віденські домовленості самого Петра Олексійовича з Фірташем.
Полум’яні “борці за право людей на використання рідної мови” готові боротися виключно за права росіян в Україні, але ні в якому разі – за права українців в Росії.
“Міцні господарники” і “талановиті бізнесмени” абсолютно не цікавилися модернізацією архаїчної економіки, але перевершили всі мислимі межі в її розкраданні.
Але самий улюблений шахрайський прийом українських політиків – це поділ на “чужих” і “своїх”. “Чужим” – прокурорська принциповість, “своїм” – адвокатська винахідливість у пошуках поважних причин.
Чи є в Україні талановитий бізнес?
Талановитий бізнес здатний досягати успіхів і без доступу до бюджетних потоків. Він здатний бути успішним і без злодійства і махінацій.
Для такого бізнесу ключовою є наявність справедливих правил гри і гарантії дотримання цих правил для всіх без винятку, в тому числі і для держави.
Для талановитого бізнесу навіть менші ставки податків не компенсують загроз користолюбства, рейдерства і непередбачуваного законодавства.
В Україні є мільярдери і власники великих промислових комплексів.
Але при цьому в Україні відсутній великий цивілізований бізнес.
Тому що такий бізнес – це, перш за все, філософія стабільності і прогнозованість.
Спочатку створення міцного фундаменту – і лише потім жорстка конкурентна боротьба.
Українські же “великі бізнесмени” нагадують маленьку дівчинку перед дзеркалом в маминій кофті і туфлях і з маминою помадою на губах. Вони копіюють лише зовнішні атрибути великого цивілізованого бізнесу.
Але на практиці роблять все з точністю до навпаки – вкладають зусилля і кошти в дерибани і руйнування основи, на якій тримається політична і економічна стабільність.
Кожна зміна влади обіцяє великий переділ найбільш привабливих активів.
Викликає подив позиція малого і середнього бізнесу.
Це середовище з найбільшим відсотком талановитих підприємливих осіб знаходить можливість утримувати непомірну українську корупцію, але не знаходить можливості створити ефективний механізм позбавлення від неї.
Особливо дивує пасивність бізнесу в умовах, коли політика влади впритул підводить ситуацію до межі революційної анархії. Яка в країні з мільйонами збіднілих громадян і величезною кількістю вогнепальної зброїна руках здатна не тільки розбити світлі плани, але і привести до втрати вже створеного ціною великих зусиль і витрат.
Історія революцій свідчить, що найкраще озброєний “пролетаріат” вміє грабувати.
Але замість ініціативи і підтримки рішучих попереджувальних дій бізнес продовжує сподіватися на диво.
А в економіці, як і в соціальному розвитку, чудеса бувають виключно рукотворними.
Якщо сила, що володіє колосальним сумарним організаційним і фінансовим ресурсом, не докладає зусиль для створення політичної і економічної основи для власного процвітання – то закономірно виникає питання: а чи існує в Україні талановитий бізнесі?
У багатьох розвинених країнах саме ця сила стала натхненником і організатором кардинальних змін.
Але виявилося, що в Україні ідея рішучих упереджувальних змін більше потрібна Заходу, а не талановитому українському бізнесу.
Чи варто дивуватися, що в результаті неминучий компроміс Заходу з українською владою зводить реформу до спроби побудувати сучасний Мерседес на платформі старих Жигулів.
Подивитися в дзеркало
Якщо стара владна і псевдоопозиційний еліта, що має зашкалючий антирейтинг, має шанси на переобрання – це діагноз волаючого політичного безриб’я в країні.
Все йде до того, що українці мають черговий вибір “меншого” з зол.
При цьому, як завжди, після отримання влади “менше” зло автоматично стане найбільшим.
І це вже не вина влади, не провина старої еліти.
Це стовідсоткова вина претендентів на нову еліту.
Тих нових політиків, які топчуться на одному і тому ж електоральному п’ятачку в 15-20%. Які або віддають інше електоральне поле на відкуп популістам, або самі починають змагатися з останніми в популізмі.
Які ведуть вічну боротьбу з наслідками, а не з причинами.
Які позиціонують себе як ефективних політичних топ-менеджерів, але при цьому без влади і великих грошей опиняються безпорадним.
Це вина популярних громадських діячів і блогерів, які свою популярність і величезні можливості соцмереж використовують для перетворення колосальної енергії в “свисток” нескінченної критики, а не для об’єднання однодумців навколо конкретного плану дій.
Пропозиції в стилі “зайченя повинно стати Їжачком” ефектні, але неефективні.
Це вина тих, хто допомагає владі імітувати реформи, розповідаючи про повільні і фрагментарні, але ведучі до успіху кроки. Тому що ці кроки робляться в вагоні, що рухається в протилежному напрямку з набагато більшою швидкістю.
Це вина тих, хто розуміє повну приреченість нинішньої влади, але при цьому не залишає зручне місце стороннього спостерігача. Хто розраховує, на те що назріває вулична революція, яка сама автоматично вирішить усі проблеми.
Все той же досвід 1917-го демонструє, чим загрожують такі сценарії.
Майбутнє визначають не ті, хто спостерігає, а ті, хто ефективно діє.
У смутні часи перемагає той, у кого є чіткий план дій і політичний механізм реалізації цього плану.
І якщо інші не роблять те, що є життєво необхідним – немає іншого шляху, як почати це робити самому.
Геннадій Степанчук, для УП
