Як відомо, на парламентських виборах 2019 року я балотувався від партії “Голос” і відповідав у її штабі за програмний напрямок. Деолігархізація була однією з програмних пропозицій “Голосу” на виборах, і ми вийшли з ініціативою антиолігархічного законопроєкту, метою якого було б відділення олігархів від впливу на медіа та політику.
Про це колишній перший заступник міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Павло Кухта пише на своїй сторінці у Фейсбуці.
Ідея прижилася, закріпилася в публічній дискусії (де вона періодично обговорювалася ще з часів Кучми) і ось за два роки вже з владних кабінетів оголошено про розробку такого законопроєкту. Нібито його вже навіть розроблено – ZN.UA опублікувало статтю з текстом та аналізом версії цього проєкту закону, отриманого виданням. Відразу скажу, що я не знаю, наскільки ця версія відповідає реальним планам і відображає текст законопроєкту, який буде подано (якщо буде) до Верховної Ради. Але, несучи певну ідеологічну відповідальність за цю ініціативу, мушу її прокоментувати – тим більше, що опублікований текст точно потребує дуже серйозних виправлень.
З огляду на публікацію в “Дзеркалі”, в законопроєкті пропонуються такі критерії належності до прошарку олігархів:
власник або бенефіціар активів на 84+ млн доларів США (мільйон прожиткових мінімумів) або власник монополії;
високопосадовець, чи пов’язана з ним особа, або керує чи фінансує політичну партію, або є власником чи контролює суспільно-політичне ЗМІ.
З такими критеріями олігархами мають вважатися всі великі бізнесмени в країні, що є очевидною нісенітницею. Суть українських олігархів полягає не в тому, що ці люди мають можливості впливати на політику чи медіа – таких людей в країні сотні. Суть у тому, що олігархи мають настільки значний контроль над політичним та медійним полем, що можуть одноосібно значним чином впливати на поведінку всієї влади або цілих парламентських фракцій та формувати суспільну думку.
Суми щорічних рент (доходів за рахунок держави, включно з корупційними), які отримують олігархи, починаються з сотень мільйонів доларів і доходять до мільярдів. Частина олігархів контролюють великі монополії в критичних секторах економіки, послугами яких користується більшість бізнесу в країні, і які безпосередньо формують поганий інвестиційний клімат.
Якщо вже треба прямо прописувати критерій по сумі контрольованих олігархом активів, ця сума має стартувати орієнтовно з 1 мільярда доларів, а не кількох десятків. Медійні активи олігархів – це не будь-яке суспільно-політичне медіа, а кілька телеканалів, кожен з яких має десятки відсотків від усієї аудиторії в країні, і саме такі критерії до медіа і треба прописувати законодавчо.
Далі, законопроєкт пропонує визнавати людину олігархом рішенням РНБО за поданням КМУ, члена РНБО, НБУ, СБУ чи АМКУ. Після цього людина втрачає право фінансувати політичні партії, не може брати участь у великій приватизації та, найголовніше, має продати контрольовані нею ЗМІ не пов’язаним з нею особам.
Такий підхід створює, м’яко кажучи, шалені можливості для зловживання владою. Той, хто контролює РНБО (сьогодні це президент, завтра може бути хтось інший – в Україні демократія і влада завжди змінюється) може вибірково тиснути на будь-кого з потенційних “олігархів” згідно з критеріями законопроєкту. Оскільки під ці критерії підпадає більшість відносно великих бізнесменів в країні (наприклад, власник середньої руки заводу, в якого є у власності новинний веб-сайт місцевого значення) – замість законопроєкту про деолігархізацію отримуємо законопроєкт про узаконене рекетирство з боку державних органів.
Таке рекетирство, своєю чергою, дасть ще більші, ніж зараз, можливості заробляти на зловживанні владою – і ще більші стимули боротися за неї заради заробляння грошей, в чому і полягає суть олігархії як явища. Результат неважко спрогнозувати – внаслідок такої “деолігархізації” олігархічний характер держави в Україні лише посилиться, навіть якщо зміниться частина прізвищ олігархів.
Будь-які можливості будь-яким державним органам визнавати будь-кого олігархом точно мають бути прибрані з законопроєкту. Якщо хтось відповідає описаним критеріям (які, як я вже написав, мають бути сильно звужені до реальних критеріїв олігарха), він автоматично є олігархом у розумінні закону. Якщо є обґрунтовані підозри щодо, наприклад, непрямого контролю над тим чи іншим ЗМІ чи партією – це має визначати суд. Причому, можливість позову до суду в даному випадку повинні мати не тільки державні органи, але й громадськість (громадські організації, політичні партії та й, зрештою, просто громадяни).
Лише у разі зміни критеріїв та підходу до визначення статусу олігарха, законопроєкт має шанси реально допомогти у боротьбі з олігархією як явищем. Інакше, єдине, до чого він може призвести – це черговий переділ майна та посилення олігархічного характеру держави в Україні.
На мою думку, деолігархізація в Україні полягає радше в побудові ефективного державного апарату та виконанні цим апаратом своїх прямих функцій – насамперед, правоохоронних та антимонопольних. Ключовий елемент в цій розбудові – системні економічні реформи, що скорочують самі можливості заробляти на державній владі і, таким чином, виймають економічну основу з-під олігархії як явища. Антиолігархічний законопроєкт може допомогти, якщо послабить олігархів політично і розв’яже руки політикам, готовим проводити в країні необхідні реформи, проте він у будь-якому разі є лише допоміжним елементом. Водночас, у нинішньому вигляді ефект законопроєкту буде прямо протилежним – переділ майна та ще більші можливості заробляти на державі, що лише посилить її олігархічний характер.
Нагадаємо, редакція ZN.UA ознайомилася із текстом проєкту закону “Про олігархів” і дійшла висновку, що з ним не все гаразд.
Радник голови ОП Михайло Подоляк стверджує, що опублікований ZN.UA зміст законопроєкту щодо олігархів не відповідає тексту, який підготували в ОП. Видання заявило, що реакція Подоляка на статтю не змусить журналістів видати своє джерело. Редакція видання ZN.UA в коментарі для “Української правди” заявила, що реакція радника голови ОП Михайла Подоляка на статтю про законопроєкт про олігархів не змусить журналістів видати своє джерело та попросили не дякувати, якщо після їх матеріалу якість документу покращиться.
