Пенсійна реформа, про яку голосно заявив прем’єр-міністр Володимир Гройсман, безсумнівно, важлива
Тут парадокс в тому, що центральна українська влада витратила три роки на те, щоб збити все до купи: і банківську реформу, і медичну, і пенсійну, і земельну, і освітню, і судову. Так не робиться.
Те, що прем’єр-міністр хоче зробити все одночасно, говорить або про поспіх, або про несерьозность. Це перше.
Друге – не прем’єр-міністр повинен піклуватися про реформу, а галузевий міністр. Тобто якби населення бачило, що президент, прем’єр-міністр, голова ВР день і ніч дбають про пенсійну реформу, то була б довіра до неї, а так довіри немає.
Якщо Кабмін і Верховна Рада, яка приймає рішення по пенсійній реформі, користуються низькою довірою у народу, то не зовсім зрозуміло, як її можна реалізувати. В даному випадку мова йде не про її зміст, що власне вимагає МВФ, наприклад, підвищити вік, а про те, що Україна не має досвіду проведення пенсійної реформи в стислі терміни і не має мотора, який би все це робив. За будь-які реформи повинна відповідати якась група осіб, або персонально людина з прізвищем. У нас такого не відбувається.
Те, що Гройсман заявляє про дев`ять мільйонів щасливих пенсіонерів, знову ж таки, у нас і біда в тому, що між Гройсманом та пенсіонерами немає позитивного зв’язку. Багато хто й не підозрюють, що саме Гройсман ощасливить їх, а він не підозрює, що так багато пенсіонерів, які не підозрюють про його існування.
Все ніби правильно, але все незграбно і непрофесійно. Влада повинна пояснювати свої кроки. Нам кажуть: давайте зробимо цю реформу, тому що це хоче МВФ. Ну скажіть, що нам треба посадити три склади Пенсійного фонду у в’язницю, тому що вони корумповані, бо раніше були зроблені помилки, а ми цього робити не будемо. Але ніякого подібного діалогу між населенням, в даному випадку пенсіонерами і владою, немає.
Дуже хочеться, щоб всі ці реформи рухалися, але при цьому видно масу нюансів, які говорять про те, що все це буде якщо не смертельним, то, по крайній мірі, дуже болючим для України.
Що ж стосується самого пана Гройсмана, як реформатора, то він-прем’єр-міністр, якого поставив президент, впевнений в тому, що до кінця життя сім’я Гройсмана буде зобов’язана цілувати руки Порошенко. Але, як ми бачимо, Гройсман ухитрився сформувати тіньову парламентську групу, яка завжди голосує за нього, і це велика неприємність для президента. При тому, що президент веде себе як цар, він в принципі не може зняти Гройсмана.
Говорячи про пенсійну реформу, він щиро заявив, що “я готовий піти у відставку в знак протесту, якщо пенсійна реформа не буде прийнята ВР”. Йому не можна було так розкидатися словами, бо завтра йому ніхто не повірить, що він на це може зважитися. І такі заяви може робити прем’єр-міністр, у якого велика партія або великий рейтинг, і, природно, його відхід з парламенту викличе потрясіння в політиці.
А у Гройсмана цього всього немає. По крайній мірі, він вчиться, він знає, що це треба. Інша справа, що він, мабуть, не розуміє, що коли на другий рік його правління в купу збилися всі найгостріші проблеми економіки і соціуму України і одночасно треба проводити реформи, – це дуже болісно і дуже небезпечно для будь-якого прем’єр-міністра.
Джерело: From-ua
