Вся історія українських реформ – це битва з монополіями.
Можна довго сперечатися про те, що робить Росію – Росією і кожна нова відповідь буде доповнювати попередню. Але альфою і омегою будь-якого опису буде монополія – в політиці і економіці, в прийнятті рішень та визначенні майбутнього.
І не випадково російське багатоголосся 90-х припало на той період, коли вуглеводні коштували мало. А вертикаль Кремль зміг відбудувати лише тоді, коли ціни на нафту позбавили Москву від необхідності грати в конкурентність.
По суті, Росія “нульових” перетворилася в нафтогазову трубу, а все інше – в економічні поліпи на ній. Грошей вистачало на те, щоб утримувати неефективність. Щоб продовжувати їй життя на апараті штучного дихання. Щоб підсадити на бюджетний велфер не тільки бюджетників, а й приватний бізнес. Який був можливий завдяки все тій же трубі. Він або безпосередньо обслуговував її, або обслуговував тих, хто заробив на ній хоч якісь гроші.
І головна гордість довоєнної України – олігополія – була можлива лише тому, що єдиного змістостворюючої сировини в України не було.
Кожен експортний товар був недостатній, для того, щоб утримувати всіх і кожного. А тому замість єдиної вертикалі виросло відразу кілька. Які, до того ж, змагалися за вплив, з чого і народжувалося все, чим пишалася країна. Парламент. ЗМІ. Конкуруючі центри прийняття рішень.
Політична монополія російського зразка була неможлива в Україні ще й тому, що в країні не було монополії на гроші. І саме ця конкуренція, в кінцевому рахунку, доповнювала ідеологічну багатоманітність України. У тому числі вона не дозволила Януковичу утримати владу. І вона ж дозволила країні не впасти в інституціональне небуття після його втечі. Тому що крім головного “альфа-дога” в країні були й інші, у яких були свої власні інтереси. Які в якийсь момент виявилися співзвучними інтересам Майдану. І тим і іншим потрібна була Україна.
Зима 2013 року і весь 2014-й виявилися часом ситуативного збігу інтересів. Коли частина олігархів і небайдужі українці опинилися по один бік барикад. Коли для одних і інших збереження країни стало спільною метою. Але боротьба зі спільним ворогом – Януковичем або Кремлем – ще не означає тотожність завдань. Тому що Україна Майдану хотіла змін. Тих самих, які вже точно не збігаються з інтересами “жирних котів”.
Вся боротьба за реформи – це боротьба проти монополій. Причому економічні монополії народжують політичні: лояльність залежних людей обумовлює їх вибір у виборчих кабінках. І тому бенефіціари монополій намагаються торпедувати реформи.
Сила українського громадянського суспільства в тому, що олігархічних драконів кілька.
Слабкість – в тому, що це все-таки дракони. А роль меча-кладенця виконують меморандуми заходу, які погоджуються годувати дракона лише в разі його переходу на вегетаріанську дієту. Кожен новий транш надходить лише в тому випадку, якщо хижак погоджується зменшувати апетити і ареал проживання.
Все, що пропонує Україні захід – це відмова від патерналізму. Дроблення інтересів. Створення конкуренції та змагальності. Системи стримувань і противаг – ті самі, що перетворюють владу і економіку в систему багатопід’їздну і багаторівневу. Коли ні в однієї з груп інтересів немає монополії на політичний рубильник.
Чим менше число громадян залишиться на велфере – державному або олігархічному – тим вище буде рівень політичної конкуренції.
Чим більше число українців матимуть економічну мотивацію, тим більш усвідомлено буде їх політичний вибір. А тому малий бізнес, приватне підприємництво, IT, фермерство – рецепт майбутнього. А будь-який домінування держави і монополій в економіці означає консервацію вбогості.
Та ж історія про ринок землі – лише ще один крок на шляху набуття обивателем суб’єктності. Тієї самої, яка народжується з розуміння особистої вигоди. Лише економічна мотивація служить для виборця приводом вчитуватися в передвиборні програми – і створювати запит на відповідальність.
Якби не війна – це все було б неможливо. Саме війна зруйнувала стару матрицю. Ту саму, в якій Київ поперемінно брав гроші у Москви і Брюсселя – але відмовлявся виконувати взяті зобов’язання, лякаючи втечею в інший табір. А тепер брати гроші у РФ не виходить – і еліти змушені просити в борг у ЄС, погоджуючись на аутокастрацію.
Втім, це не означає, що вони не будуть торпедувати зміни. Що вони не спробують прописати в нових правилах виключення для самих себе. Що вони не будуть створювати штучних патерналістів, які в бюлетені шукають подачки. Але колишня система – коли країна раз в чотири роки приносила в жертву своє майбутнє на електоральних вівтарях – потроху поступається своїми позиціями.
Власне, формула майбутнього проста. Конкуренція, дроблення інтересів і набуття людьми економічних мотивацій – благо. Монополії, концентрація і патерналізм – зло. Цієї формули цілком достатньо, щоб зрозуміти, з якого боку барикад знаходиться кожен. Рецепти майбутнього вже придумані. Так само як і сценарії в’янення. А війна всього лише підвищує ставки.
У майбутніх підручниках історії України буде або опис успіху, або цих підручників не буде зовсім.
Павло Казарін, для УП
