Це історія одного добровольця, чия війна продовжилася після АТО.
Інтернет-видання “Політерно” не змогло пройти повз історію цієї ЛЮДИНИ.
Як повідомляє “Цензор-нет“, Олександр Чалапчій втратив в АТО обидві ноги, але знову навчився ходити.
На компенсацію за поранення він відкрив свій бізнес і став виробляти екологічне паливо, яке здатне замінювати вугілля. Незважаючи ні на що він продовжує допомагати армії і веде в тилу уже нову війну: маленьку війну за енергетичну незалежність України.
До війни Саша був майстром електрогазозварювання. Працював в училищі, навчав дітей. Мав власне невеличке господарство, тримав свиней та пасіку. Лагодив автомобілі і робив котли. Наступні кілька років незворотно змінять його життя. Але чи жалкує про це Олександр?
Ветерани, що змінюють світ: Олександр Чалапчій, або як, втративши обидві ноги, здобути крила?
– Сашко, яка у тебе освіта?
– Вища
– А після вишу ти пішов працювати?
– Спочатку пішов в армію. А потім – у міліцію. Батьки наполягли…
– Сподобалося там працювати?
– Ти знущаєшся? Я мав боротися з обігом наркотиків. Але фактично це нереально. При мізерній зарплатні я відповідав за велику територію. Реально посадити когось за ґрати дуже складно, через наше законодавство. Плюс усі ці бомжі… Ніколи не знаєш, на що вони хворі. Доводиться мати інформаторів у цьому колі, а це не дуже приємна компанія.
– І що ти зробив?
– За якийсь час я придушив наркоманію настільки сильно, наскільки міг. Але з мене почали вимагати плани і натякати, що якщо я уже переловив усіх справжніх наркоманів – то завжди є інші варіанти виконати цей план. Після цього я звільнився.
– Схоже, тобі не дуже подобалася наша правоохоронна система тих часів. А ти був на Майдані?
– Був. Я потрапив на саму “дискотеку”.
– Коли саме?
– В той час я навчався в Одеському політехнічному, і ми якраз привезли одежу, цигарки протестувальникам. Це було 19 лютого. А тут таке… Я навіть не розумів, що саме я там робив – навколо кров, “двохсоті”… Усе було якимось нереальним. А потім одразу ж почався Крим…
– І ти пішов у військкомат?
– Ну через якийся час. Попросив повістку, щоб дружина не знала, що я доброволець.
– Думаєш, так би не призвали?
– Ні, мої документи лежали взагалі десь далеко. Сказали, що якби сам не прийшов – повістки б не було.
– І з чого почалась твоя служба?
– Якийсь час сидів у секретці. Потім, нарешті, мене перевели на передову між Торецьком і Горлівкою. Ми були на крайньому посту. Його гарно бачили сєпари і постійно нас обстрілювали. Потім мене забрали на інший пост до земляків. Хлопці між собою за мене поторгувались. Сторгувались за каністру солярки. Такою була ціна мого переводу до земляків.
– Там було спокійніше?
– Та не було у мене цілі перевестись де спокійніше. Просто до земляків. З ними якось простіше. Стріляли там так само. Власне там я і отримав поранення.
– А як?
– Ми йшли, поруч вибухнуло. Я навіть нічого не зрозумів. З двома відірваними ногами доповів по рації, що я поранений. Спочатку думали, що я жартую. Потім вивезли до шпиталю. Далі я пам’ятаю уривками.
– Де тебе оперували?
– Мене привезли в Дзержинськ, в звичайну лікарню, там і зробили операцію… Говорили, що одну ногу врятують, але в мене рідкісна група крові, варіантів не лишалось.
– Було страшно?
– Ні, в той момент ти як у сні. Стікаєш кров’ю, розумієш що помреш, але не страшно. Краще доходить уже через час. Ну а коли усе скінчилось, було уже пізно боятись. Через 4 дні після операції я вже думав, як я буду на колясці їздити, планував що робитиму.
– Протези поставили одразу?
– Ну через якийсь час.
– Ти за них платив?
– Ні, усе оплатила держава. Війна не так давно почалася і це був перший випадок встановлення таких протезів на подвійну ампутацію. Вони не призначені для цього. Приїжджали навіть якісь фахівці з Німеччини, знімали мене, казали що такий випадок унікальний. Хотіли показати, що на їхніх протезах можна ходити навіть при подвійній ампутації.
– А що тут такого?
– Річ у тім, що у людей навіть з однією ногою, і тих у кого ампутовані обидві – дуже різні можливості. Коли у тебе є хоча б одна своя нога, то значно легше. Ти можеш спиратись і на неї, і на протез. Протез стає як костиль – допоміжною точкою опори. Коли ж ампутація подвійна, то усе значно складніше. Ти ходиш, як на ходулях, не можеш тримати рівновагу. Я продумував кожен крок наперед, це пекельний біль – війна з самим собою. Протези дуже тиснуть, залишають по собі гематоми та ссадини, на які їх зранку треба одягати знову.
– Як ти вчився ходити на протезах? У нас же спеціальних навчальних центрів для цього немає?
– О, це ще та історія… Так, у нас немає ні реабілітаційних центрів, ні школи ходьби. У нас є протезисти, протезні заводи і все! Мені поставили протези і відправили додому, де ми з дружиною вчилися ходити, передивляючись американські відео. Але знову ж таки, відео де на таких протезах, як у мене, люди ходять з одною ампутованою ногою, а не з двома.
– Ну а за кордон тебе не хотіли відправити?
– Дивись, десь через півроку після операції, мене і ще 4 бійців (з однією ампутацією) відправили до Австрії. Там за три тижні нас трохи навчили азів; як сідати, як падати, як ходити по сходах. Відкоригували нашу ходу. Проте, це потрібно робити постійно. У нас повсякчас намагаються створить подібні школи, центри, але, наразі, через одне місце.
– А можновладці намагались якось допомагати?
– До нас у шпиталь приїжджала Ольга Богомолець, обіцяла повезти мене на протезування в одну з країн НАТО.
– Допомогла?
– Ні, по факту, нас відправила на реабілітацію зовсім далека від цього людина – Оля Чуйко (голова правління фонду “Міжнародна асоціація підтримки України”).
– Як так?
– Ну з нашими політиками так буває. Не можна давати порожні обіцянки та піаритись за рахунок цього, хлопці ж вірять та чекають на допомогу. Як би не було, а я зумів сам себе поставити на ноги, своїм стержнем, за допомогою родини, волонтерів, молитов людей.
– Тобі дали компенсацію за поранення?
– Так. По-перше, пенсія в мене за 4000. По-друге, компенсацію за першу групу мені дали десь близько 300 тисяч, які потім стали “інвестицією” у власну справу.
– Але на ці гроші ж можна жити і так. Не так багато людей на твоєму місці їх би вклали в бізнес.
– Робота допомагає боротися з післявоєнним синдромом. Звісно, в кожного своя травма, але треба зайняти людину, щоб негативним думкам не було місця в голові.
Я два тижні провів на колясці, дах зривало. Я пішов в училище працювати, але там мене не розуміли, нащо мені це все треба було.
– Що ти маєш на увазі?
– Я живу в Кіровоградській області. Тут далеко не усі люди на нашому боці. Вони не розуміють, навіщо я пішов воювати.
– Ну а наскільки училище було готове до викладача без ніг?
– Не готове. Не було ні пандусів, ні туалетів – нічого. Через це і через ставлення я покинув спроби щось змінити всередині старого і зайнявся своєю справою.
– Тобто ти вклав гроші за поранення у бізнес?
– Так. Треба було щось робити, чимось зайнятися. І не лише щоб гроші заробляти, але й щоб не з’їхати з глузду від негативу навколо.
– Чим ти зайнявся?
– Я вирішив зайнятись виробництвом екологічного виду палива – пелетів з соломи. Ми з другом поїхали до Дніпра, потім до Запоріжжя, подивились різне обладнання. Обрали потрібне, дали завдаток, домовились про оплату і за місяць нам зробили брикерувальник.
– І все? Бізнес готовий?
– Та якби… Це лише 10% бізнесу. Дуже велику частину виробництва займає ще сушка, подрібнення, фасування, складання матеріалу. А інструкцій, як все це робити – немає. Мало хто взагалі працює із соломою, немає літератури навіть в тому ж інтернеті. Все потрібно робити самим, шляхом спроб та помилок.
– А де взяв приміщення?
– Спочатку я його орендував, а потім купив цю пару закинутих будівель.
– Звучить просто…
– Та якби. Одразу стала проблема підключення електроенергії. Ціна питання була 250 тис. грн… Це було звичайне шахрайство. Місцеві “ерегетики” вже навіть пропонували зібрати гроші по людях, щоб за мене заплатили як за ветерана.
– Заплатили за що?
– А ні за що. За “новий” проект електромережі, “нову” лінію. Хоча вона вже там була, і треба було лише підключитись.
– І що ти зробив?
– Я почав дзвонити до голови облради, до губернатора Кіровоградської області, в Київ. Ну, в результаті, мені зробили все це безплатно.
– На цьому проблеми скінчились?
– Та ні. Кошти все одно були потрібні на перший час.
– Як викручувався?
– Я 2 місяці в Києві робив прорабом, щоб було з чого платити зарплатню людям і свою сім’ю годувати. Мене взяла дуже хороша людина до себе, часом я сам не розумів, що роблю там. Мотався на протезах по будівництвах… Зараз вже почався сезон, і я вже можу “жити” з брикетів.
– Зараз ти сам все робиш на виробництві чи у тебе працюють робітники?
– В мене працюють три людини, правда не офіційно, бо немає змоги платити за них податки. Поки що за 2 роки, я ще нічого толком не заробив, все йде на модернізацію і вдосконалення виробництва.
– Усе настільки складно?
– Так, досить складно. Я навіть інколи жалію, що зайнявся саме цим – багато витрат, а ринок збуту ще малий.
– Чому? Усім же треба тепло і чимось опалювати?
– У нас лише говорять про альтернативні види палива, а коли ти їх пропонуєш – все впирається в старе радянське обладнання у котельнях, на якому і відмивають гроші.
– Тобто?
– Розумієш, еко-паливо – це не вугілля. Для нього потрібні нові, сучасні котли, які будуть економити за рахунок нижчої вартості сировини. Адже вугілля коштує 4 тис. грн за тонну, і лишає по собі шлак, який треба вичищати. Такі ж пелети як наші – робляться з соломи та лушпиння – сировини, якої в нас багато, і яку видобувати навіть не треба. Треба тільки нові котли.
– А вони дорогі?
– Вугілля дорожче. Я сам зварив собі такого котла. За зиму на опалення хати в 120 кв.м я витрачаю десь 4500 грн.
– Ну з пелетами наче ясно. А ти плануєш розвивати нові напрямки?
– Ще хочу підключити лінію гранулювання комбікорму. Буду шукати ферми, переробляти їх сировину чи закупати свою – це вже будем дивитись. Збираюсь також поставити токарний станок та зварювальний. Шукаю зараз де взяти. Часто їх на металобрухт продають. Я ж можу такий станок відновити, і він буде приносити користь. Це, до речі, дасть іще два робочих місця.
– А люди уже є?
– Спочатку буду сам робити, поки не знайду людину, в мене є розряд.
– А попит на такі послуги є?
– На ремонт сільгосптехніки трохи є, бо зараз з’явилось багато дрібних фермерів, і всі ремонти зараз робляться “на коліні”, а майстерень немає. На станках зможемо також ремонтувати техніку для АТО.
– Ти допомагаєш АТО?
– Звісно! Спочатку ми зробили старий джип загальними силами. Я знайшов хлопця тут у нас в Ульянівці, заплатив йому за роботу, а запчастини оплатили благодійні організації. Потім швидку зробили, ще передавали їжу, форму… Мені навіть дали 2 значки за волонтерство (посміхається).
– А родини загиблих?
– Є дві родини – допомагав їм документи збирати. Люди передавали речі, канцтовари, гроші, а я це все розвозив та підвозив. Проте який з мене волонтер… Так, я допомагав чим міг, але ті гроші – півтисячі-тисяча, то невеликі гроші. Але я знаю, що і вони там потрібні. І це інтерв’ю я роблю зовсім не для піару – якщо хоч одній людині воно допоможе, то вже велика користь. Якщо побачать, що не напився, не впав у відчай, то не даремно я все це зараз розповідаю.
– Кіровоградська область – цікавий регіон. Раніше тут багато людей сумувало за совком. Ти казав, що не усі тут розуміють, навіщо треба йти в АТО. Повертатись сюди було важко?
– Спочатку так, особливо спілкуватись з людьми. Ти приходиш з війни, і вони починають складати легенди, що ти пішов туди за баблом і підірвався на міні, коли хотів помародерити. На це не потрібно звертати уваги. Люди намагаються знайти виправдання своїй байдужості та страху, а кращий спосіб захисту – напад. От і все. Це також треба пережити, бо багатьох це зневірює та забирає останні сили.
Старі люди живуть ностальгією нібито за Радянським Союзом, лише тому, що в ті часи були молодими, вони не звертали увагу на диктатуру, репресії, що їсти не було чого. Позитивні спогади про себе юних, сильних та гарних – нівелюють увесь негатив. Але, як починаєш розпитувати їх, то виявляється далеко не все було так солодко.
Мене часто питають, – “за що ти воював, ось за цю країну?”. Люди добрі, я воював за свою землю! Мої пращури воювали, так і я! Кожен другий хоче мене пожаліти, але мені цього не треба, в мене все добре! Є люди, які живуть тим Радянським Союзом і от, як я патріот своєї країни, так і вони, патріоти тільки Радянського Союзу. Я навіть не намагаюсь їх змінити, вони такими вже і підуть з цього світу. На щастя, є люди, які підтримують.
– Багато?
– В нашій області десь 50 на 50.
– А ветерани тут тримаються один одного?
– Потроху. Мене обрали головою спілки ветеранів АТО тут в районі, але це дуже тяжко
– Чому?
– Кожен, як мала дитина. Дзвонять, – кожному треба допомогти, а в мене ще й родини загиблих, оформлення їх документів. Справ багато.
– Що би ти порадив іншим ветеранам?
– Вести себе достойно. Якщо ти вдягнув форму – треба тримати планку, бо як один раз напився, то це вже перекреслює всі твої добрі справи.
– Чи здатен ветеранський рух змінити Україну?
– Їх (політиків) щастя, що зараз війна, що немає коли хлопцям “займатись” верхівкою. Але як одного зачеплять – піде ланцюгова реакція. Люди вже вміють стріляти і вже нічого не бояться, той Майдан буде здаватися їм казкою. Ми вже бачили смерть і один за одного горло перегриземо. Їм (політичній еліті) треба змінюватися.
– Коли ти йшов в АТО і зараз, це одна й та ж сама країна чи щось змінилось?
– Особливо – ні. Дороги в селі ті самі, зарплати також… Копи з’явилися, а який з них відсоток займають старі міліціонери в новій формі? Тому, як були хабарі, відкати, – так все й залишилось.
Єдине, що змінилось – так це наші діти. Коли я був малим, я соромився своє мови, того, що я з села. А зараз малеча і молоді пишаються тим, що вони українці, вони знають гімн, вони вже завзяті патріоти. Ще армія наша змінилась, так.
– Що б ти хотів змінити в країні?
– Треба викорінити цю корупцію. Я хочу, щоб моя донька, через 10 років навіть думки не мала дати хабара копові, тощо.
– А що ти для цього робиш?
– Я даю робочі місця, даю людям змогу заробляти. В селі це дуже актуальне питання! Своїм прикладом я намагаюсь показати, що можна щось робити самому, і тим самим допомогти хоча б одному, двом людям. Бо якщо пересилити цю саму корупцію і замість того, щоб закуповувати своє ж вугілля на окупованих територіях, – виробляти новий, більш дешевий та екологічний продукт. Буде результат, будуть зміни. Кожен має робити своє. Я роблю еко-паливо і не даю хабарів.
