Зазвичай прагнення швидко і надовго дістатися до вершин влади характерне для популістів, авторитарних лідерів або випадкових політиків.
Як правило, суспільство і держава базується на різних моделях соціально-політичної піраміди, де існують вертикальний та горизонтальний поділ влади і комунікація між владою і народом. При стрімкій концентрації влади в руках однієї правлячої групи в державі, перш за все, розривається зв’язок між епіцентром політичної влади і громадянським суспільством. Вони перестають розуміти один одного і вступають в конфлікт. Концентрована і персоніфікована влада впевнена, що сама впорається з будь-якими проблемами і що громадянське суспільство тільки заважає. Але оскільки від нього не можна відразу позбутися, то його треба розколоти, послабити або обдурити. Цим наші горе-президенти успішно займаються вже кілька десятиліть.
У цьому сенсі між рецидивістом Януковичем, президентом-олігархом Порошенком і молодим Зеленським немає великої різниці. Всі вони ображалися, що їх не розуміють і що їм заважають працювати, що українське суспільство несправедливо низько оцінює їхні благородні наміри, мужні політичні жести і слова. Тому, для того, щоб реалізувати свої грандіозні плани вони будь-якими засобами посилювали президентську вертикаль.
Гарячкова концентрація влади без серйозної політичної стратегії веде до ослаблення її легітимності, яка замінюється піаром і масованою пропагандою. Влада, грубо кажучи, не може толком пояснити ні своїх торохкань з боку в бік, ні те, для чого їй потрібно було змішувати всі гілки влади в сумбурну і вузьку президентську вертикаль, яка спирається тільки на силу і пропаганду.
“” Жорстка концентрація влади, незалежно від її успіхів або невдач, зупиняє політичні ліфти, надовго цементує правлячу групу і змушує контреліти шукати інші, радикальні способи політичної участі у владі – перевороти, заколоти, майдани, економічні кризи, а також залучення геополітичних гравців.
Сувора вертикаль влади без опори на горизонтальні суспільно-політичні зв’язки і відносини неминуче скочується до двох негативних і небезпечним моделей. Або це дилема Наполеона – «сидіти на багнетах», як символ повної безвідповідальності перед суспільством вертикалі влади і жорсткого авторитаризму. Або вічне двовладдя, коли з’являється чисто політичний орган з надзвичайно широкими повноваженнями, який замінює собою всі гілки влади – судову, виконавчу і законодавчу. Вони поступово перетворюються в муляжі верховної влади.
І те й інше погано закінчується для влади і країни, бо, в кінцевому рахунку, доводиться починати все спочатку, відновлюючи вертикальний та горизонтальний поділ влади, а головне – відновлювати зв’язок влади і суспільства. Якщо, звичайно, в результаті негативного досвіду успішної «вертикалізації» президентської влади, ослаблена країна не розвалиться, або не буде поглинена сусідніми державами. У цьому сенсі, будь-яке «зовнішнє управління» нічим не краще, ніж величезна, безконтрольна президентська вертикаль.
